УКРАЇНСЬКІ ОПОВІДАННЯ
Наступні історії розповідає Джастін Робінсон, і ми ділимося ними, щоб підтримати народ України та допомогти численним іноземним волонтерам, які допомагають в Україні та за кордоном – це в той час, коли потреба в міжнародній підтримці є, мабуть, найбільш гострою.
Повідомлення від Джастіна, автора: Як їхній вчитель англійської мови-волонтер, а тепер і друг багатьох українців, я повністю вражений мужністю українських матерів і дітей, особливо. Їхня подорож — це подорож, до якої вони не могли підготуватися, і майбутнє, яке є невизначеним і все ще загрозливим, і все ж вони знаходять енергію та любов, щоб викроїти своє життя тут з гідністю та рішучістю, як дорослі, так і діти. Знати їх справді велика честь.
Усі авторські права зберігаються за автором кожної історії, і жодна історія не може бути скопійована, розповсюджена, опублікована чи будь-яким іншим чином використана без згоди автора.
ГОЛОСИ З ТИЛОВОГО ФРОНТУ: Частина перша - Джастін Робінсон
Вступ
Я б хотів би, щоб мені ніколи не довелося писати жодного слова про цю війну. Або про російську федерацію, її вторгнення в Україну та вбивства українських чоловіків, жінок і дітей. Але слова накопичуються як лава у вулкані, як кістки жертв, що вилазять на поверхню, або як жахливі голоси звичайних людей, які бачать цей біль. Якщо таких слів не вимовляти, такими свідченнями не ділитися, ці люди будуть зраджені. І мені здається, що моя власна голова вибухне.
Ми проводили імпровізовані курси англійської мови для українських біженців, які прибували до Великої Британії. Це були не поодинокі випадки. Невеликі ранкові зустрічі за кавою по всій країні, церковні групи під час чаювання, волонтери всіх видів - всі почали працювати в будинках, сільських радах, крикетних клубах і церквах, щоб підтримати біженців добрим словом, певною англійською лексикою і - настільки ж недосконало, наскільки недосконалі всі люди - люди пропонували свій час і співчуття. А багато господарів та волонтерів й взагалі запропонували набагато більше підтримки, ніж будь-хто може описати.
Уявіть собі британку, яка пропонує хоробрій українці чашку чаю під спів пташок надворі, дитину, що грається в куточку, та атмосферу пристойної гостинності. Але це далеко не всі образи, котрими можна описати цю історію. Я розумію, що дехто в Україні може подумати, що бути біженцем у Сполученому Королівстві легко. Так, тут безпечніше, тут не бомблять. Але все інше вимагає величезних зусиль, особистої жертовності, розлуки з близькими та підтримки дітей, яким фактично наказано вчити нову мову.
Я пам'ятаю, як вітав нових людей на заняттях - їхні обличчя були напружені, деякі прийшли на уроки, майже не знаючи мови. Навряд чи хтось справді хотів вивчати англійську, особливо за таких умов. На додачу до втоми від багатомісячного життя "в бігах" додалася початкова ніяковість при знайомстві з людьми та незручність у спілкуванні. І мені доводилося знаходити правильні слова та контролювати власні емоції. І я пам'ятаю, як думав (та й іноді говорив), що збентеження, розгубленість чи сором - це розкіш, яку ніхто з нас не може собі дозволити.
Ми запланували кілька занять на три місяці. Потім волонтери погодилися продовжити ще на три місяці. Потім зима. Тепер друга зима. Спонсорські організації, волонтери всіх видів, приймаючі сім'ї, діти приймаючих сімей. Ми всі звикли до того, що цій війні не видно кінця. І хоча дехто змінив місце проживання, майже всі вивчили англійську, знайшли роботу і навіть завели кількох друзів, але розгубленість - це розкіш, яку ніхто з нас досі не може собі дозволити.
І діти біженців... хоча ми їх більше так не називаємо. Благослови, Боже, українських дітей за їхню мужність і стійкість. За їхню рішучість веселитися і сміятися навіть тоді, коли багатьом з нас це нелегко. Без кінця і краю, по всій країні - реальність така, що ми замкнені разом в одному потязі, що втікає.
Ми провели невеликий захід у сільській раді Оксфордширу. Це село, де з початком війни десять відсотків населення становили українці. Захід проводився українською мовою для українців, хоча серед присутніх було двоє британців - я і британка, котра вільно розмовляє російською. На цьому заході ми прочитали кілька оповідань, які я написав за попередні місяці на основі реальних подій та розмов. Біль тих "голосів" був справжнім, так само як і їх людяність, гумор та проникливість. Якщо гумору того вечора було небагато, то це моя провина. Мої українські друзі, а саме так ми всі тепер називаємо один одного, теплі, веселі та неймовірно хоробрі.
Чому ж це хвилює британців? Я маю на увазі шотландців, ірландців, валлійців та англійців - чому нам не байдужа Україна та українці? Ну, є різні покоління з різними поглядами. Але, незважаючи на те, що британці різноманітні, ми всі розуміємо, що Україна - це окрема нація, що Путін хоче її вкрасти, і якщо він не може її вкрасти - він був би радше так само щасливий знищити її, ніж спостерігати за демократичною та економічно успішною Україною як сусідом. Успішна Україна змусила б його виглядати катастрофічним лідером російського народу, яким він і є насправді.
Моя мама спостерігає, як українці ховаються на вокзалах – і так само, як вона пам'ятає, як лондонці ховалися в метро під час гітлерівського бліцу. Мої діти не можуть повірити, що російська федерація вирішила використати хімічну зброю для вбивства людей у Солсбері. І я розумію, що Путіна насправді зовсім не хвилює, скільки російських життів буде втрачено в результаті цього вторгнення - і він насправді просто щасливий вбивати українців, якщо вони не здадуть свою країну. Британцям дуже важко це зрозуміти, оскільки раціонального виходу немає.
Путін просто підтримуватиме війну, як підживлюють вогонь, котрому не можна дозволити згаснути. Коли це станеться, навіть достатня кількість росіян може усвідомити, що він зробив з їхнім народом - і тоді вони напевно вб'ють його. Мене досі дивує, наскільки слабким і неефективним є російський народ у спротиві своєму жахливому режиму. Існує ціле покоління політиків, які думають, що їх запам'ятають як патріотів, проте їх просто запам'ятають як катастрофу для так званої російської федерації.
Ніхто і ніколи в житті не буде довіряти цій країні. Для російської федерації кровопролиття, військові злочини та економічна руйнація є єдиною спадщиною для російського народу.
Що ж до цих кількох історій. Я, мабуть, міг би відшліфувати їх більше, але мене попросили надіслати копії, і я ціную, що люди, можливо, захочуть поділитися ними з сім'ями та друзями.
Ось ці історії:
Це історія жінки, яка тікала з Києва. Тут йдеться про те, як звичайним людям доводилося бути неймовірно хоробрими, коли їхнє життя за лічені секунди змінювалося від миру до війни. І в основному їхня відвага була зумовлена однією єдиною думкою: захистити когось іншого. І це так само стосується мільйонів матерів, які забиралися на борт поїзда з дитиною, сумкою і майже без їжі, не маючи жодного уявлення про те, що з ними може трапитися. Або тих, хто стояв на контрольно-пропускних пунктах, не маючи жодного уявлення про те, що станеться далі.
“Рибалки Донецька” (українська версія в перекладі Григорія М.) - Натисніть, щоб прочитати
Це розповідь про те, як, навіть будучи біженцями, люди намагаються займатися звичайними справами, але війна завжди в наших головах. Навіть для мене, британця. Мені розповідають про вбитих людей з Донецька, з якими я так і не зустрівся, про прості радощі, якими вони насолоджувалися колись, як і я зараз. І, можливо, саме є ця ідея, щоб змусити одного українця почуватися безпечним і щасливим на кілька хвилин у цій країні - це той самий мій законний спосіб протистояти злу, з котрим стикається Україна щодня. Суть в тому, що ми продовжуємо пам'ятати про них - про всіх тих вчорашніх рибалок, які пішли на війну як солдати, добровольці і просто як цивільні особи і заплатили за це страшну ціну.
“Хвилі поваги” (українська версія в перекладі Ярослава К.) - Натисніть, щоб прочитати
Натхнення до написання даної глави прийшло із іншої моєї волонтерської роботи – із допомоги британським військовослужбовцям, які зазнали ушкоджень, травм або поранень. Я працюю з групою рибалок, і ми організовуємо для них ловлю на форель, поки вони проходять реабілітацію в спеціалізованому госпіталі. Під час цієї поїздки я познайомився з солдатом, котрий товаришував зі Скоттом Сіблі. Можливо, він не був першим британським солдатом, який загинув в Україні, але він був першим визнаним британським добровольцем, який загинув як солдат Українського міжнародного легіону. У цій статті я намагаюся показати, як ми обидва вшанували пам'ять Сіблі кількома словами. І як це можливо відчувати до солдата, якого ти ніколи не знав особисто. А це лише один солдат з багатьох…
Іноді я відчуваю провину за те, що не воюю. Але я не солдат. Якщо у мене і є зброя, то не така, як у мого батька. Мій батько був солдатом-строковиком і воював у Кореї у званні старшого лейтенанта у віці дев'ятнадцяти років. Він копав окопи зі своїм взводом, жив у бліндажі та очолював патрулі на нічийній землі. Якби він був живий сьогодні, він, можливо, змусив би мене відчути провину за те, що я не зробив більше. Я бачив, як він помирав за кілька місяців до початку цієї війни. І я тримав його так, як він колись тримав своїх вмираючих солдатів. Обставини дуже відрізняються, але смерть для мене теж не є чимось новим.
“Мій син - англосакс з України” (переклад Ірини К.) - Натисніть, щоб прочитати
Тут ми розуміємо, як мати спостерігає за тим, як її дитина росте в Англії як біженець. У цьому випадку дитина вже пережила принаймні частину трьох шкільних років і мала два Дні народження в Англії. Вона не має ані підтримки чоловіка, ані задоволення від нормального сімейного життя. І це виглядає так, ніби її дитина починає жити своїм власним британським життям, з яким їй важко змиритися. Й одна з найжорстокіших речей полягає в тому, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна - вона здається нескінченною. І зараз так важко уявити, що можна зібрати якось рештки життя, що залишилося позаду, не кажучи вже про те, щоб відвоювати його знову.
Тому ми провели захід українською мовою. Українці читали історії, не обійшлося без сліз. Адже ми всі знаємо один одного і відчуваємо біль один одного. Деякі українські діти читали короткі уривки, які розкривали їхню особистість та інтереси, котрими ми зараз не будемо ділитися. А я сказав кілька слів, щоб згадати Кріса "Пезза" Перрімана. Я писав його родині після його загибелі - він воював у складі Міжнародного легіону і загинув від артилерійського обстрілу 24 жовтня 2023.
Моє послання було адресоване його синові, котрому 11 років і якому, можливо, важко зрозуміти, чому його батька вбили так далеко від Англії. Я висловив сподівання, що одного дня він зрозуміє, що його батько підтримував Україну зі співчуття до цих гідних людей. У засобах масової інформації його змальовують як воїна, хоча я радше бачу його прив’язаність прихильність до собаки, котру він прихистив в Україні.
За допомогою друзів я підготував англійську та українську версії цього документу. Мені не вистачає слів, щоб висловити слова подяки тим, хто його прочитав. Це був справжній акт мужності: прочитати ці історії - про себе, своїх друзів і коханих - перед аудиторією, розкриваючи біль, котрий ви так гарно звикли тримати при собі. Николо, Олексіє, Яно, Ярославе та Антоніно, величезне вам спасибі!
Нарешті, важливо якомога більше ділитися англомовними версіями з британцями. Так, у світі відбуваються й інші трагічні події. Але масштаби, розмах і ціна цієї війни величезні, і ми, британці, повинні підтримувати Україну і продовжувати тиск на російську федерацію доти, доки вона не піде з української території, не погодиться на довготривалий мир, не видасть своїх військових злочинців і не виплатить належні репарації.
Джастін (переклад Яна В.)
Email: rybalka@btinternet.com